Як відомо, боротьба з корупцією є пріоритетним напрямком державної політики.
Боротьба з цим негативним явищем здійснюється за допомогою цілого комплексу заходів (правових, профілактичних, заборонних, каральних та ін.) спрямованихна подолання корупції. На практиці ж серед всіх заходів перевага надається переважно каральним: виявленню корупційних діянь та притягненню винних до юридичної відповідальності. При всій своїй потрібності, самі по собі, вони не можуть вважатися вичерпними у боротьбі з багатоголовою гідрою корупції.
З іншого боку, багато в кого з пересічних громадян залишається ілюзія, що варто тільки прийняти “правильний” закон і ситуація покращиться сама по собі. Але можна прийняти найкращі закони, де чітко розписати все до дрібниць: що дозволено, а що заборонено, можна передбачити найсуворішу відповідальність за порушення, але це ще не дає гарантії, що ситуація кардинально зміниться на краще. Так, на даний час в Україні діє непогане антикорупційне законодавство, передбачено сувору відповідальність за вчинення корупційних правопорушень, але проблема корупції від цього аж ніяк не зникла.
Очевидно, що з корупцією як з суспільним явищем не можливо ефективно боротися лише шляхом прийняття “правильних” законів та заборонних і каральних (навіть дуже суворих) заходів. Визначальним для рівня корупції є ставлення до цього пагубного явища суспільства в цілому та окремої людини зокрема. А з цим у нас не все гаразд.
Нажаль, побутова корупційна психологія на стільки роз’їла суспільний організм, настільки в’їлася у всі сфери суспільного життя, що стала невід’ємною складовою людської ментальності. Пересічна людина спокійно ставиться до того, що треба “дати” кому слід, за отриману послугу обов’язково треба “віддячитися”. Вона не взахваті від цього, але це не викликає в неї бурхливий осуд. Тому що, це стало своєрідною традицією. Мало хто задумується, що навіть “віддячившись” чимось за отриману державну послугу, він вже вступив в корупційні правовідносини. Навпаки, часто-густо той хто так робить, в суспільній думці вважається “практичним”, “пристосованим до життя” навідміну від тих, хто “невміє жити”. Народний фольклор насичений прислів’ями: “Не підмажеш—не поїдеш”, “хочеш жити—вмій викручуватися” та ін. Цілими поколіннями практикується, так би мовити, “побутова” корупція: за отриману послугу треба віддячитися: кавою, шампанським, цукерками і не тільки... А щоб не різало вухо слово “хабар”, набагато краще замінити його політкоректним словом “могорич” чи “подарунок”. Звичайно, здебільшого йдеться про дрібні подарунки, які не підпадають під заборону закону, часто це суто людська подяка за гарне ставлення, але сама по собі потреба комусь щось дати говорить сама за себе... Щоправда, у того хто дає і в того хто бере для очищення совісті прибережене типове виправдання: “Хіба це корупція? Цеж дрібниці! Чим шукати її у низах, хай краще займуться корупцією у верхах, ось там орудують справжні корупціонери! Звичайно, необхідно рішуче боротися з корупційними проявами у вищих ешелонах влади, але це не означає, що слід заплющити очі на “дрібну” корупцію на місцях, адже, як відомо, все починається з малого.
Говорячи про причини корупції не можна оминути ще один чинник, який вкрай негативно впливає на систему боротьби з корупцією. Мова йде про оплату праці державних службовців. Може це видастся дивним громадськості, але основна масадержавни хслужбовців, особливо нижньої ланки, отримують мінімальну заробітну плату. Більше того, законом їм суворо заборонено займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю. А якщо додати до цього жалюгідне матеріально-технічне забезпечення роботи багатьох державних органів, що часто-густо змушує службовців купляти найнеобхідніше для роботи за власний кошт, то картина постає геть нерадісна.
Такий стан речей, природньо, аж ніяк не сприяє стійкості державних службовців до корупційних проявів. Звичайно, можна навести контраргументи, що висока зарплатня сама по собі не гарантує чесності і непідкупності чиновників. І це справді так. Навіть розвинуті демократичні країни Заходу мають проблеми з корупцією. Але все питання у масштабах цього ганебного явища. Якщо чиновник має достойну зарплатню, його значно важче підкупити, йому нема сенсу вдаватися до корупційних ризиків, адже йому є що втрачати. Не варто мати від ілюзій, що захорошої платні всі, без винятку, чиновники в одну мить стануть чесними, білими і пухнастими. Звичайно, завжди будуть ті, хто спокуситься на хабар, навіть якщо матиме високу зарплатню. І з ними слід без компромісно боротися. Але переважна більшість службовців (які й зараз за “копійчану” платню чесно виконують свої обов’язки), маючи достойну винагороду, відповідний державний статус, на лежні умови праці, і поготів нестануть на “слизький шлях корупції”.
Звичайно, окрім наведених, існує ще багато чинників, причин та умов, що сприяють корупції. Саме над усуненням передумов появи корупції слід зосередити зусилля державних органів і громадськості. Адже корупції набагато краще запобігти, ніж боротися з її негативними наслідками.
Та все ж, найпродуманіші, найрадикальніші заходи по боротьбі з корупцієюне досягнуть своєї мети без кардинальної зміни позиції суспільства до цієї проблеми. Зараз суспільна думка сприймає її як погане, але звичне явище, з яким доводиться жити. Лише коли суспільна думка кардинально зміниться з поблажливо-терпимої на безкомпромісно-непримиренну, можна очікувати змін на краще.
Підсумовуючи вищенаведене, доходжу висновку, що тільки комплексний підхід до проблеми боротьби з корупцією, ключовими моментами якого є: досконале законодавство; широка профілактична робота; достойна оплата праці службовців; активна боротьба з корупційними проявами; невідворотність покарання корупціонерів і головне—категоричне несприйняття корупції у суспільстві, призведе, якщо не до викоренення, то принаймні до максимального пригнічення цього ганебного явища.
Владислав Губко,
начальник Рахівського районного управління юстиції
Остання зміна сторінки: 03-10-2014 17:22